Десегрегація: рух за громадянські права у 1950-1960-ті роки XX століття 

Х’юстон — одне з найбільших мультинаціональних міст у США. Воно таким було від початку заснування. Та не завжди у мегаполісі було однаково з правами жителів. До 50-х років XX століття у Х’юстоні, як і в більшості міст Півдня США, дотримувалися політики расової сегрегації. Як відбувався процес змін у цьому плані розглянемо далі на houston-yes.

Розділені та нерівні: поява законів Джима Кроу 

Після Громадянської війни та скасування рабства у США доволі гостро постала потреба у визначенні відносин між білими та афроамериканцями, які отримали довгоочікувану свободу. За Конституцією Сполучених Штатів всі громадяни мають рівні права, та не всі тогочасні громадяни погоджувалися з цим. Тож особливо шовіністично настроєні білі, особливо у Південних штатах, почали приймати закони, щоб виправити статус кво. У народі ці уточнення називали “Законами Джима Кроу”. Назва походить від стереотипного образу чорношкірого клоуна, що з’явився в Американській культурі наприкінці ХІХ століття. Зрозуміло, що ця назва використовувалася для расового упередження, приниження та висміювання чорношкірих.

За цими законами було встановлено кілька принципів. Серед головних — “окремо, але рівно”. Тобто закон ніби не порушував Конституційні права всіх громадян, будь-хто міг користуватися всіма послугами, але у різних установах. На практиці ж, заклади для афроамериканців були значно гірші. 

Так само Закони Джима Кроу обмежували виборчі права чорношкірих. Упереджені білі свідомо ускладнювали процес реєстрації для голосування. Доходило навіть до того, що афроамериканці повинні були сплачувати податок на голосування. 

Та найбільше відчутна сегрегація за цими постановами була у громадських місцях. Чорношкірі могли користуватися міським транспортом, але тільки у відведених місцях можна було сісти, і то при умові, що ніхто з білих не стоїть. Школи або мали окремі корпуси для білих і чорних, або створювалися окремі, знову ж таки куди гіршої якості. Ресторани, готелі та інші громадські місця відверто неохоче впускали темношкірих відвідувачів. Були непоодинокі випадки, коли запросто могли й не впустити. Найгірше в цій ситуації було те, що поскаржитися на такі дії білих було нікуди, а якщо хтось зі знедолених і пробував шукати справедливості, то наштовхувався на стіну байдужості, свідомого нерозуміння та зневаги з боку білих можновладців. Яскравим прикладом такої дискримінації є твір Гарпер Лі “Вбити пересмішника”, що став знаковим у боротьбі проти сегрегації. 

Проти течії: лідери в боротьбі з сегрегацією

Довго з таким станом речей миритися суспільство не могло. Закони не тільки нівелювали демократію у США, а й створювали умови для розвитку расизму та нерівності, поглиблюючи прірву між етнічними групами населення. Тому рано чи пізно, але мало прийти розв’язання цієї глобальної расової дискримінації. Протягом десятиліть багато чорношкірих американців боролися з цим проявом. Тож за законами переходу кількості в якість свого найбільшого апогею воно досягло в середині XX століття.

Серед постатей Америки, що почали боротьбу з сегрегацією були відомі лідери. Одним з перших на захист та рівність прав темношкірих став Мартін Лютер Кінг-молодший, який всіляко закликав до ненасильницького спротиву. Найвідомішим вчинком став Марш на Вашингтон у 1963 році, де він і виголосив свою найвідомішу промову I Have a Dream.    

Наступною знаковою постаттю в расовій боротьбі в Америці стала Роза Паркс, яка відома як Мати Руху за громадянські права. У 1955 році темношкіра жінка відмовилася поступитися місцем білому чоловікові. Ця подія стала початком бойкоту проїзду в автобусах. Цей протест тривав понад рік і став першим масовим спротивом у боротьбі з сегрегацією. 

Не всі афроамериканці погоджувалися тільки з ненасильницькими протестами. Радикальний лідер організації “Нація ісламу” Малкольм Ікс закликав до захисту своїх прав темношкірих будь-якими способами.

Х’юстон як місто з великою кількістю темношкірих жителів не стояв осторонь цього процесу. Одночасно з усіма штатами тут почали боротьбу за рівність прав. Серед найвідоміших і знакових постатей була Барбара Джордан, яка стала першою афроамериканкою, обраною до Сенату Техасу, і перша жінка, обрана від Техасу до Конгресу США. Політикиня активно відстоювала права та справедливість для меншин. Її діяльність виходила за межі Х’юстона, ставши загальнонаціональною.

Ще одним помітним діячем в боротьбі з сегрегацією став Х’юстонський адвокат та активіст Джеймс Набрітт-молодший. Він працював зі справами, пов’язаними з порушеннями прав темношкірих. Один з перших порушив питання у справі десегрегації шкіл та громадських місць Х’юстона. 

З початку 50-х і до середини 60-х протести набирали глобальних масштабів, і все більше людей долучалися до цих подій. Кількість лідерів зростала. Серед знакових слід згадати про Джека Йейтса, що допомагав афроамериканцям створювати церкви та школи, Джона Біґґерса — художника, який мистецтвом боровся з сегрегацією, та ще ряд мужніх людей, що не побоялися йти всупереч із загальноприйнятою думкою та зверхністю національних шовіністів. 

За лідерами тягнулися прості мешканці, які переставали боятися і мовчки терпіти. Зокрема першими активістами ставала молодь. Найвідомішим масовим заходом став сидячий протест студентів Техаського південного університету, що був проведений у ресторані Weingarten’s. Це привернуло увагу громадськості та ЗМІ.

Наслідки спротиву

Масові протести та громадський тиск змусили владу реагувати на них. Таким чином у 1954 році Верховним судом США було визнано сегрегацію неконституційною. Школи стали рівними, нерозділеними та доступними для всіх. У Х’юстоні цей процес відбувався повільно через сильний спротив. Аж в 1960-х роках школи міста поступово відкрили двері для учнів різних рас. Але ще довго дискримінація в громадських місцях була доволі поширеним і звичним явищем. Однак початок було закладено.

У 1964 році був проголошений Акт про громадянські права, за яким було офіційно заборонено дискримінацію за расовою, релігійною або національною ознакою в багатьох сферах життя. Наступного року скасували дискримінаційні виборчі обмеження для афроамериканців. Тепер темношкірі представники могли не тільки голосувати, а й балотуватися на будь-які посади. 

Наприкінці 60-х влада США прийняла Закон про справедливе житло. За цією постановою було заборонено дискримінацію у сфері нерухомості. Так звані “червоні лінії” (redlining) у розмежуванні житла за расовою приналежністю були повністю скасовані.

Важливою особливістю процесу десегрегації в Х’юстоні було те, що місцеві бізнесмени намагалися уникнути насильства й заворушень, характерних для інших південних міст. Після 1963 року більшість ресторанів, кінотеатрів і готелів добровільно погодилися скасувати расову сегрегацію. Таким чином Х’юстон десегрегацію пройшов набагато спокійніше і “лагідніше” на відміну від інших південних міст.

Сучасні виклики

Завдяки згуртованості навколо десегрегації та низки прийнятих законів расова дискримінація була заборонена, але не знищена докорінно. Її наслідки, на жаль, залишаються в соціальній нерівності, доступі до освіти, працевлаштуванні та правосудді. Расова нерівність, дискримінація і системний расизм залишаються актуальними проблемами не тільки для Х’юстона, а й США та всього світу загалом.

Хоча прогрес очевидний: афроамериканська спільнота отримала більше прав і можливостей, місто стало привабливим для інвесторів та туристів, але боротьба за расову рівність триває і досі.